Олександр Громовий: “Українство – наш невмирущий народний дух!..”

55 літ за плечима знаного крайового митця Олександра Громового. Позаду чимало виставок, пройшла і персональна ювілейна репрезентація в картинній галереї «Ужгород» на честь дня народження, помічена широким закарпатським загалом, шанувальниками справжнього мистецтва в Україні та за її межами. В його робітні ми поговорили про основу всього створеного – національний дух митецької творчості, українство.

Україні2

– Чим є останнє поняття, поняття національного українства, для вас – вихідця з Миколаївщини і нинішнього яскравого представника Закарпаття, де осіли вже давно і, мабуть, в Італію вже десь не переберетеся? – запитую в замисленого, як уособлення попередніх віків, масивного митця, котрому й шаблі не треба. І так видно – козарлюга!

– Дійсно, моя Італія вже тільки в Ужгороді. Тут моя муза, душа і кохана «неаполітанка». Щодо широкого питання українства, то, як на мене, це не етнографічна шароварщина, як сприймають її зазвичай нині недалекі «діячі», масні ділки «від політики». Є на малярських, скажімо, теренах творчі люди, котрі тепер займаються абстрагованим мистецтвом. Але й це не якась «надпланетарність», а теж українство, свій національний погляд на певні зрізи індивідуального сприйняття навколишнього світу в світовому мистецтві. Українство, за великим і чесним рахунком, це наш базис, але не ідеологічна домінанта, яка пригнічує природній розвиток. Наразі не обов’язково малювати «сучасних» людей у вбранні старого часу, щоб підкреслити свою українську автентичність. Треба заглиблюватися в істинно сучасне, а не копіювати музейні речі, виводити на полотні хоча б квітку зі свого саду, якщо не дається людський «матеріал». Не слід все життя малювати щось одне й те саме, осліпнувши від власного догматизму, небажання розвиватися разом зі своїм народом. Навіщо по-свинячому дивитися в землю, не бачити сучасників, а лише виведених своєю уявою персонажів у стародавньому вбранні?! Схаменіться, «народні» художники! Але, на превеликий жаль,  багато істот від художнього нашого ремесла, крім цього, нічого не вміє робити. Вони гублять народ, роблять із України могилу не тільки мистецьку, але й реальну.

– Отже, сучасне мистецтво, література є тільки творчим, рухомим явищем?

– Обов’язково. Інших підходів і бути не може. Сучасне мистецтво, поезію не можна дозволити переїжджати маскарадним стилізованим ретроспективним бронепоїздом. Усе в культурі, звісно, потрібно зберігати. І лозунгом сучасного розвитку і мистецтва, і всіх сучасних тенденцій має стати наступний: «Цінуємо предків, але найперше розвиваємо сучасність!»

Україні

– А якщо поринути в «ретро» – то й Громові немовби колись були козаками?

– Так, при Запорізькій Січі був курінь Громових. При владі гетьмана Голобородька курінь тримав запорізьку казну. Коли Катерина ІІ розігнала Січ, хлопці розбрелися по всіх світах. Мої предки опинилися в Миколаївській області. Вони не визнавали ніяку владу, а лише волю. Їхню душу чудово відчув Гулак-Артемовський в опері «Запорожець за Дунаєм»… Вірю, що наша волелюбна душа сповна знайде себе в омріяній вільній Україні… В це вірив і мій тато Григорій Павлович. Про нього бесідував недавно по телефону з директором краєзнавчого музею в Очакові. Батька знають усі як допитливого краєзнавця, українського поета. До речі, готується перша його посмертна збірка. Душа мого патріотичного вітця з неї промовить про свої національні й людські почуття не тільки до мене, свого сина, але й до всіх українців.

Розмовляв

Василь ЗУБАЧ


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three + 15 =