НЕВТОМНИЙ ШУКАЧ ІСТИНИ


До 80-річчя від дня народження Олександра Ороса

До певного відтинку життєвий шлях ювіляра можна б вважати якщо не гладким, то не надто вибоїстим.

Народився 24 лютого 1933 року в с. Стеблівка Хустського району Закарпатської області в родині православного священика, уродженця Буштина, Михайла Ороса. Виростав у рідному селі матері Марії (у дівоцтві Веклинець) Новобарові на Тячівщині, де продовжив служити батько. Відтак разом з родиною, як водиться в таких сім’ях, міняв осідки на Закарпатті за місцем батькової священицької праці.

Обдарований фізично й інтелектуально, займався спортом, грав у футбол, співав у хорі, танцював на сцені, відмінно вчився.

Успішно закінчив Великобичківську середню школу. Вищу освіту здобув у Львівському лісотехнічному інституті. Як учасник художньої самодіяльності з відомим у Львові гуцульським народним ансамблем «Чорногора» у вихорі танцю «Аркан» виступав на великій сцені в Лужниках у Москві під час Всесвітнього фестивалю молоді і студентів 1957 р.

Здобувши вищу освіту, якийсь час працював у будівельних організаціях Ужгорода.  Фактично його стараннями в Ужгородському міськвиконкомі вперше запроваджено відділ капітального будівництва, але керувати ним йому не довірили – дітей священиків тоді до вступу в партію, а отже і керівних посад не допускали. Відтак поступив стаціонарно в аспірантуру Всесоюзного науково-дослідного інституту нових будівельних матеріалів при Академії будівництва і архітектури в Москві, де, доклавши максимум зусиль, не без допомоги відомого правозахисника генерала Петра Григоренка, оскільки готову дисертацію ніяк не хотіли поставити на захист, захистив кандидатську дисертацію, здобувши учений ступінь кандидата технічних наук (1969).

У проміжку між закінченням аспірантури і захистом дисертації працював на Київщині, у Києві та Москві, весь час відчуваючи на собі недремне око охранки тоталітаризму. Працюючи старшим інженером з капітального будівництва в Київському трамвайно-тролейбусному управлінні, упродовж кількох місяців на дружніх посиденьках цілеспрямовано підготував дівчат і хлопців, водіїв трамваїв і тролейбусів, до того, що ті почали оголошувати зупинки рідною мовою. З’ясувавши хто був натхненником, його тут же звільнили з роботи і викинули речі з гуртожитку. Згадує: «Я зостався задоволений. Все-таки на жовтневі свята і ще два тижні потому всі трамвайні і тролейбусні зупинки в Києві вперше після Другої світової війни оголошувалися українською мовою. Коли навчали водіїв, ніхто не втовкмачував їм, що мусять це робити російською. До того ж усі вони із сіл Київської та сусідніх областей, вдома користувалися рідною українською, то які претензії могли бути до них. На щастя, нікого, крім мене, з роботи не звільнили, але всіх суворо попередили, що надалі зупинки мусять оголошувати російською. Через сорок років з гаком, за винятком метро і там, де є спеціальні записи, в столиці України, досі щедро використовується російська мова. Якщо б у Росії чи Ізраїлі творилося щось подібне, там четвертували б Іванушку Табакина чи Мойше Табачника».

Отримавши диплом кандидата наук, незважаючи на титанічні зусилля влаштуватися на роботу за фахом науковця Олександр Орос не зміг ані у Києві, куди мав офіційне направлення з Москви, ні в Ужгороді, куди змушений був виїхати – тоді тут в університеті вже відкрився технічний факультет, жодного дипломованого фахівця зі вченим ступенем ще не було, а його, на той час єдиного кандидата технічних наук в Закарпатті, на роботу не брали й не брали. Виявилося, недремне око тогочасного радянського тоталітаризму ще з часів перебування в Москві пильно стежило за ним – там він познайомився й заприятелював з одним із найяскравіших представників українського національно-визвольного руху, сотником ОУН–УПА Північ, уродженцем Борочиців, що на Волині, Мелетієм Семенюком, який у 1966-му через Москву після 15-річної каторги на Колимі повертався додому. Їхня щира дружба продовжувалася потім десятиліттями аж до відходу друга за межу. Мелетій невдовзі познайомив Олександра з іншим політичним каторжанином, легендарним борцем за волю України, мучеником ХХ століття, який 42 роки відсидів у польських, німецьких та радянських таборах, Данилом Шумуком – він згодом гостював у Олександра в Ужгороді, де Олександру Михайловичу довелося кілька раз не за власним бажанням міняти роботодавців – попрацює кілька місяців, і ні з того, ні з цього його звільняють з роботи.

Якось його викликали у воєнкомат, а звідти ескортом у супроводі двох «Волг» з оперативниками як арештанта доставили у приміщення КДБ в Ужгороді. Допитували про зв’язки з Данилом Шумуком – одразу зрозумівши причину затримання, не признався, що зв’язки ті з Шумуком, як із Мелетієм Семенюком та Михайлом Оросом на Київщині, були систематичними. Пояснив появу Шумука на Закарпатті випадковим знайомством у Києві за пивом, якому там пообіцяв показати і показав замки та неповторні краєвиди Закарпаття. Тут же перед очима постали два його перехоплені листи на радіостанцію «Свобода», писані ним ще в перші по закінченні інституту роки. Зрадів, що перехопили у свій час лише два, отже, решта дійшла до адресата. Одразу ж признався у їх авторстві, але пояснив, що то були юнацькі витівки. Тут же його наполегливо вербували в агенти, аби розкрити українське націоналістичне підпілля, обіцяли роботу за фахом не лише в Ужгороді, але й у Франції – навідріз відмовився, пославшись на хворобу вух. Бранця змушені були відпустити. Він справді серйозно хворів і відтак тривалий час лікувався у спеціалізованих клініках Києва і Тернополя. А постійної роботи катма. Вільний час використовував для пошуків давніх рукописних книг і стародруків по всьому Закарпаттю. Це була як правило релігійна література старослов’янською (чи, як її ще називають, церковнослов’янською) мовою, з якою був на ти ще з дитинства, завдячуючи небідній приватній бібліотеці батька. Загорівся бажанням дослідити витоки книгодрукування краю й України. Спілкувався з цього приводу зі львівськими дослідниками стародруків, підготував стислий аналіз зібраного і передав рукопис одному з них.

Аж тут у 1982-му році, коли тогочасні радянські каральні органи під прицілом світової громадськості всіляко намагалися надати арештам дисидентів кримінального забарвлення, Олександр Орос за сфабрикованою під орудою КГБ кримінальною справою (крадіжка бібліотечних книг на велику суму) був арештований і засуджений з конфіскацією майна. Конфіскували не лише майно засудженого, але й численні старовинні книги та предмети культу його батька, бо проживав разом з батьками в Доманинцях. Вийшов на волю 1988-го. Каже: «Упродовж 21 року української незалежності я багато разів звертався у відповідні інстанції, аби з мене зняли тавро кримінального злочинця, яке радянська спецслужба придумала і втілила в життя, щоб ув’язнити мене, коли світ на повен голос заговорив про політв’язнів Радянського Союзу. Я не був одиноким у цім ряду. Відомо, що В’ячеслава Чорновола ув’язнювали за видуману спробу зґвалтування, ще чимало інших політв’язнів за інші нібито кримінальні злочини. Не треба бути фахівцем-аналітиком, аби переконатися, що мій арешт і ув’язнення справа рук тогочасної охранки компартії, «комитета государственной безопасности». Вони пильно наглядали за мною до ув’язнення, під час ув’язнення, допитували, піймавши після втечі з ув’язнення, і коли мене остаточно відпустили на волю. Тут усе лежить на поверхні. Я просив правоохоронні органи підняти відповідні матеріали тодішніх стражів тоталітаризму, повернути мені незаконно конфісковане батькове майно. Натомість – відписки на численні звернення. Серед останніх – до президентів України Віктора Ющенка, а потім Віктора Януковича».

Повернувшись з ув’язнення, незважаючи на численні перешкоди, з головою поринув у науку та боротьбу за державність України.

Наукові студії завершив двома фундаментальними книгами про започаткування нашого друкарства. В результаті наполегливої наукової праці упродовж кількох десятиліть у книзі «Грушівський монастир і початки слов’янського кириличного книгодрукування» (2001) йому вдалося всупереч радянській імперській науці перенести початки українського книгодрукування з другої половини шістнадцятого на кінець п’ятнадцятого століття. Він довів, що протографом однієї з нібито видрукуваних Швайпольтом у Кракові 1492 року інкунабул послужив рукописний Октоїх, виготовлений монахами Грушівського монастиря, та й інші першодруки, що приписуються як друкареві Швайпольту, друкувалися не у Кракові, а в Грушеві.

Ще вагомішою виявилася наступна Оросова книга цієї тематики «Грушівський монастир і початки книгодрукування в Європі» (2008). Йдеться про те, що піонерами книгодрукування в Європі були не Німеччина чи Голландія близько середини п’ятнадцятого століття, а невідомі майстри-монахи Грушівського та Угольського монастирів наприкінці чотирнадцятого століття. І книгодрукування в Європі розпочалося не рухомими металевими літерами, а ксилографічним способом – шляхом вирізування літер на нерухомих формах-дошках. На підставі аналізу численних рукописних та давніх друкованих книг автор дійшов висновку, що Четвероєвангеліє (інвентарний № 134) та Четвероблаговістіє (інвентарний № 132) з фондів наукової бібліотеки Ужгородського національного університету видрукувані у 1380 та 1400 роках. Були вони першими друкованими книгами в Європі.

Чимало сил та енергії, як і власних матеріальних заощаджень, Олександр Орос віддав державотворчим процесам в Україні, на що його спрямував В. Чорновіл одразу після повернення з ув’язнення, оригінал листа якого з проханням заснувати й очолити закарпатську організацію Української Гельсінської Спілки як безцінну реліквію береже у власному архіві. У 1988–2001 роках сформував і очолював закарпатські організації Української Гельсінської Спілки, Української Республіканської партії, Української Консервативної Республіканської партії, Української Республіканської партії «Собор» Нагороджений орденами: Івана Мазепи – за організацію УГС в Закарпатті; честі і доблесті – за відданість і героїзм в боротьбі за Україну; 20 років Народного Руху України. Цей період його діяльності свого часу знайшов висвітлення у пресі, а наприкінці минулого року і в його ошатній авторській книзі «Витоки і діяльність Української Гельсінської Спілки на Закарпатті: спогади й роздуми учасника подій» (Ужгород, 2012, 184 с.), де оприлюднив чимало яскравих сторінок власної біографії як і боротьби краян за державність України.

Свої красні 80 ювіляр зустрічає сповненим нових творчих задумів, маючи на руках ще одну старовинну книгу, «Тріодь… », видану ксилографічним способом, власником якої у свій час був наш письменник-полеміст Михайло Андрелла Оросвигівський (1637–1710). Гріє також думка довести, що знаменитий учений середньовіччя Пахомій Логофет Сербин – наш земляк. Тож побажаймо Олександру Михайловичу Оросу здоров’я для здійснення добрих справ.

Дмитро РУСНАК       

На фото:

Олександр Орос за часів праці в будівельних організаціях Ужгорода. 1960 р.


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eight − one =