Неординарна подія в Ужгороді

дурундаВ Ужгороді сталася дещо неординарна подія: заступник начальника відділу пенсійного забезпечення військовослужбовців та деяких інших громадян ГУПФУ в Закарпатській області Наталія Дурунда видала свою першу збірку повістей «Доле орана-переорана…».
«Трепетний і хвилюючий момент…»
– Вихід у світ першої книжки – як народження довгожданого первістка. Для кожного літератора це завжди не тільки велике свято, але й велика відповідальність: як її сприйме нинішній вибагливий читач? То ж як вийшло у Вас, Наталіє Іванівно, з Вашим літературним первістком «Доле орана-переорана…», що минулоріч вийшов друком в ужгородському видавництві ТІМPАNІ?
– Насправді, коли я почала писати твори, які увійшли до цієї збірки, то навіть у найсміливіших мріях не уявляла, що вони колись побачать світ у вигляді книжки. Це для мене було щось таке далеке й нездійсненне, досяжне тільки окремим вибраним людям з великим досвідом, знаним іменем. Але дякуючи тим, хто мене підтримав, насамперед моїй другій половині, мої творіння дійшли до читача у вигляді збірки.
Це дуже трепетний і хвилюючий момент, коли вперше береш до рук свою книгу. Відчуття справді можна порівняти з тими, коли у пологовому будинку тобі вперше дають потримати твою дитинку, яку ти виносила, вимріяла, вимучилася і привела на світ. А коли чуєш ще й позитивні відгуки, захоплення читачів – розумієш, що твої справді нелегкі труди недаремні.
– Коли відчули потяг писати? Яким був перший у житті твір і чи друкувався де-небудь?
– Писати любила з дитинства. Але серйозного значення цьому не надавала. У школі я вважала, що для відмінника вміти писати твори – скоріш обов’язок, і не більше. Пам’ятаю, як у четвертому класі для шкільної стінгазети я написала вірш про урок праці, на якому ми готували загальновідомий салат олів’є. Вірш був довгим, десь на десять куплетів, тому весь не пам’ятаю. Але починався він так:
Стоїмо ми над столом,
Чисті овочі в нас є,
Ми не просто куховарим,
А готуєм олів’є!
«Чимось доводиться жертвувати, аби щось зробити…»
– У житті Ви обрали професію, на перший погляд зовсім далеку від літератури…
– Справді, за фахом я – фінансист. Свою трудову діяльність розпочала в Ужгородському міськвійськкоматі на посаді інспектора з призову, потім працювала в обласному військкоматі, яким тоді керував генерал-майор Турок. Цю вольову, справедливу, безкомпромісну і порядну людину, яка фактично зробила моє життя, можу згадати тільки добрим словом. До речі, ми й зараз у хороших стосунках з Олексою Івановичем, який настільки любив і любить свій колишній колектив, що не проходить майже жодного великого свята, аби Олекса Іванович особисто не зателефонував і не привітав своїх колишніх підлеглих. Таке рідко зустрінеш.
У 2007 році я потрапила у колектив Головного Управління Пенсійного фонду України в Закарпатській області, який очолює грамотний фахівець, справедливий керівник і просто чарівна жінка Анастасія Юріївна Пентек. Їй від усього серця завдячую тим, що майже не відчула переходу з одного колективу до іншого. Настільки тепло і щиро мене прийняли у цій новій сім’ї, де запропонували посаду заступника начальника відділу пенсійного забезпечення військовослужбовців та деяких інших категорій громадян. Взагалі мені завжди щастило як з керівниками, так і з колегами по роботі. З усіма у мене теплі і дружні стосунки. З радістю повернулась би в будь-який колектив з тих де раніше працювала.
– Як Ви знаходите час для творчості, займаючи таку відповідальну посаду?
– Хто хоче писати, той завжди знайде час. А вихідні для чого? А ночі і позаробочий час? Чимось доводиться жертвувати, аби щось зробити. Легких досягнень не буває.
– Чи важко давалася перша книжка?
– Книжки взагалі даються нелегко, і про це знають лише ті, хто їх творить. Написати твір – завжди важко. Але то ще півбіди. Видати написане, довести його до людей – це уже велика проблема, високий поріг, який часто-густо сучасні літератори здолати не в змозі. Бо коштів на видання держава не виділяє. А спонсори… Їх сьогодні дуже важко знайти. Як я вже казала, коли писала свої повісті – навіть не мріяла, що вони можуть колись вийти окремою книжкою. Мій чоловік Андрій – член Національної спілки письменників України, тому я прекрасно знала, як практично нереально видати книгу літераторові, над якою він працює інколи не один рік. Тому особливо не надіялася побачити свої твори, надруковані окремим виданням. Але, як кажуть у народі, хто хоче багато – той нічого не отримує, а хто задовольняється маленьким – той в результаті отримує багато. Тому я вирішила видавати книгу нехай і зовсім мізерним тиражем – усього триста примірників. Майже рік наша сім’я економила кошти, як могла, і ось нарешті моя «Доле орана-переорана…» дякувати Богу, вийшла у світ.
– А як взагалі прийшла думка написати перший твір?
– Це сталося випадково, як і все у нашому житті. Увечері по телебаченню транслювали надзвичайні новини. У них повідомлялося, що онук по-звірячому вбив свою бабусю, бо вона не давала йому грошей на горілку. Показали і мертву жінку, і того покидько-молодика, який зовсім не жалкував за скоєним. Це – найстрашніше! А ця ж бабуся виховувала його з дитинства, бо рідні батьки довгі роки знаходилися на заробітках за кордоном. «Ось так і розпадаються сім’ї», – з гіркотою подумалось мені тої миті. Але побачене глибоко запало в мою душу, і не просто схвилювало, а збурило її. Так наридалася повість «Я дарую тобі смерть…»
– Гаразд. Книжка вийшла. Ейфорія минула. А далі що?
– Нічого. Видавництво, яке її випустило, віддало автору тираж – і роби з ним, що хочеш. Бо автор без видавництва зараз сам навіть не має права здати книги у книжковий магазин, аби люди купили, прочитали. Тому свій скромний тираж я дарую з автографами родичам, друзям, захопленим читачам, а також віддаю у бібліотеки. Все це, звичайно, безкоштовно.
До слова, пересічні читачі можуть ознайомитися з моїми творам хіба що в мережі Інтернету на сайті Проза.ру.
«Мудрим, розважливим і добрим словом підтримали…»
– В обласній пресі на початку року набула розголосу презентація Вашої книжки, яку Ви провели у ужгородській міській дитячій бібліотеці, запросивши ветеранів.
– Так, презентація книжки була спеціально приурочена до Дня справедливості – 20 лютого, і Дня захисника Вітчизни – 23 лютого. Ми запросили ветеранів Великої Вітчизняної війни та війни в Афганістані, аби показати цим людям, що про них не забувають у цьому несправедливому світі і згадують не лише на день Перемоги і День виводу радянських військ з Афганістану. Адже фактично, дякуючи саме їм над нами зараз світить ясне сонце з мирного блакитного неба. Я, як працівник органів Пенсійного фонду, часто маю можливість спілкуватися з цією категорією людей не тільки на урочистостях, але й тоді, коли вони приходять за допомогою, консультацією: вияснити, яка у них пенсія, що очікується у плані підвищення на майбутнє. Інколи їм просто не вистачає спілкування і хочеться, аби їх вислухали, поспівчували, заспокоїли.
В таких випадках ми мусимо бути не тільки фахівцями з призначення пенсій, але й психологами.
Говорячи про презентацію, хотіла б щиро подякувати заступнику голови Закарпатської обласної ради Андрію Сербайлу, колишньому народному депутату України Михайлові Волощуку, доктору історичних наук, професору Володимиру Задорожному та іншим шанованим людям з сивиною на скронях, які не лише прийшли на цей культурницький захід, а своїм мудрим, розважливим і щирим словом підтримали мене. Адже це надто важливо…
– Що Вам найбільше дає натхнення?
– У нас з чоловіком гірське коріння. Мої батьки – вихідці з верховинського села. Тому своє натхнення я отримую, коли разом з сім’єю виїжджаю у наші рідні прекрасні зелені Карпати, в яких відпочиваю тілом і душею, відключаюся від усіх проблем. Саме тут набираюся сил і енергії для роботи, напруженої, дуже відповідальної і важкої роботи з його величністю Словом.
Ще одним джерелом мого натхнення є мої рідні: чоловік, донечка Ренатка і синочок Андрійко. Вони в усьому мене підтримують, з ними я завжди можу поділитися своїми творчими задумами, планами. Це мої найсправедливіші судді й прихильники.
– Яке Ваше улюблене заняття?
– Щиро й правдиво було б відповісти – писати, звичайно. Але при своїй завантаженості я найбільше ціную хвилини, які спокійно можу провести зі своїми рідними. Десь далеко, за межами всіх щоденних проблем – тільки моя сім’я і я. Тому скажу банально: найулюбленіше моє заняття – просто бути турботливою мамою, дружиною.
«Теми навіює сьогодення…»
– Про що б Ви найбільше хотіли написати?
– Про щасливих людей, яких протягом їхнього життя ні разу не спіткало горе й нещастя. Про щасливих дітей, які за своє дитинство ні разу не зронили зайвої сльозинки. Але, на жаль, це – фантастика, а фантастики я не пишу. Реальність –жорстока, а отже й твори виходять важкі.
– До речі, про важкі теми Ваших творів. Ви описуєте війну, важкі умови виживання наших співвітчизників в умовах заробітчанства, втрачене, нерозділене кохання. Що навіює Вам такі сумні теми? В особистому житті Ви пережили щось подібне?
– На щастя і Богу дякувати, в особистому житті нічого подібного моїм героям я не зазнала. Окрім, можливо, нерозділеного кохання, бо бодай один раз таке, думаю, пережив кожен. Але це не залишило якихось негативних наслідків у моїй долі.
А сумні теми навіює жорстоке сьогодення: покинуті діти; скалічені неоправданою і нікому непотрібною війною люди; сучасні українські раби, які для того аби вижити та дати достойну освіту своїм дітям, змушені поневірятися по чужих країнах і, часто маючи вищу освіту, виконувати чорнову роботу, яку навіть місцеві безхатьки відмовляються виконувати, бо вони й без того соціально захищені. Можливо, тому мої твори і сприймаються читачами, хвилюють їх, бо у повістях не описане прекрасне, райдужне життя, а суворе, правдиве, як наша нинішня реальність.
– Над чим Наталія Іванівна Дурунда трудиться зараз – звичайно у творчому розумінні?
– Щойно я закінчила роботу над повістю «Благословенна ненависть». Між іншим, читачі вже можуть ознайомитися з нею в мережі Інтернету на сайті проза.ру. Я присвятила її покинутим дітям, які ніколи не пізнали материнської любові, бо описала долю жінки, яка, крім себе, у цьому світі більше нікого і нічого не любила. Заради своїх безглуздих амбіцій топтала на своєму шляху все, що нормальні люди вважають дорогим і святим. Але врешті-решт, життя подало їй жорстокий та справедливий урок. І не лиш їй, а і всім тим, хто читатиме цей твір, змусить задуматися.
Головним завданням у цьому творі я прагнула показати, наскільки сильна любов покинутої дитини до своєї, навіть непутящої матері. Діти, зраджені найріднішими людьми, більш схильні до милосердя, любові й прощення, ніж виплекані, вилюблені, для яких у цьому житті все робиться якнайкраще, до того ж у першу чергу.
По зворушених відгуках читачів я зрозуміла, що повість схвилювала їх, зачепила душевні струни. А для будь-якого літератора це занадто важливо – зачепити струну людської душі…
Наразі працюю над черговим твором під назвою «Коли відчинені ворота раю…». Її змісту поки не розкриватиму.
– Що б Ви побажали читачам своїх творів?
– У кожної людини – своя дорога. Вона дуже рідко буває, а на мою думку – й взагалі не буває встеленою тільки пелюстками троянд. Тому щиро бажаю моїм читачам сили волі й витримки, як у героїв моїх повістей. Ніколи не втрачайте надію і вірте у добро. Тоді у ваших серцях завжди світитиме вогник надії, який освітлюватиме вам життєвий шлях.
– Щиро дякую за розмову. Не зважаючи на Вашу зайнятість на роботі, бажаю Вам нових творчих сходжень.
– Я теж щиро вдячна за увагу до моїх скромних творчих набутків.
Бесіду вела
Андріана Проць


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 + four =