Між нами… чортами

між намиСеред нечистої сили пішов якісний ріст.

Ліпші пішли в номенклатуру, а гірші, як і раніше, в лісі гриби збирають, аби якось вижити.

То раніше ліпші об’єднувалися в боротьбі проти свого народу, а тепер… проти самих себе. Організовують комісії та комітети для боротьби з корупцією.

Шкода мені цих зусиль квіту диявольського племені — і хочу йому сказати відверто:

— Так не можна!

Не мучтеся! Корупція — то двигун життя нашого, простолюдинського. У важку хвилину, не відаючи, що в мене нема грошей, бідна гуцулка на вулиці Корзо в місті Погорєлові щедро пропонувала мені, заголивши спідницю, останній свій шовдарь (стегно. — Закарп.).

Вона не так свою споконвічну щедрість показувала, як пропонувала мені скорумпуватися в якомусь закуті, аби вона стала багатшою за мій рахунок. Як бачите, корупція — то від бідності.

То нащо нам іти проти свого народу? Най собі корумпуються гуцули і гуцулки, лемки і лемкані, бірови і біровкані (голови сільрад і головихи. — Закарп.)!

Втім, навіщо я це пояснюю дияволам?! І так не порозуміють, бо між людьми одна бесіда, а між чортами — зовсім інша.

Якраз і чоловік із глибинки нагодився до мене й розповів:

— Мій дідо Вогар Іван із вулиці Берег у Дубриничах Перечинського району завжди у 1920-1930-х роках носив у зайді (рядні. — Закарп.) до млина кукурудзяне зерно, аби перемолоти й мати вдома мелайне (кукурудзяне. — Діал.) борошно. Від вулиці до млина — два кілометри, а від млина до Берега — так само. Одного разу, поки млин пережував принесену кукурудзу, пройшло дуже багато часу. Бо мельник не так молов, як пив собі вино, яким йому заплатили за роботу. Наближалась північ, як дідо Іван Вогар із тридцятикілограмовою вагою за плечима йшов та йшов поміж ріками Уж та Лютянка. І думалося йому при цьому, що дуже правильно він іде, як і Україна до Європи, до лавки-кладки через Лютянку, а лавки все нема та нема. Він випив із млинарем дуже немало вина, тому відверто зрозумів, що його водить нечиста  сила, як гуцульські дівки з Корзо, аби заволодіти останнім стручаним (кукурудзяним) борошном. Нічого не лишалось як плюнути, сісти на своє намолоте добро для безпеки останнього і щиросердечно молитись, хоч ніхто того й не видить, і робота ся з маханням рукою здавалася навіть у великому страхові звичайним марнуванням часу. І раптом у когось на рідній вулиці Берег заспівав півень, як Герой України Софія Ротару. Вмить зникла доріжка, що немовбито стелилася перед ним, проясніло небо, і він побачив, що знаходиться близько коло місця, де зливаються, як колись партія з народом, Уж і Лютянка. Туди й привела його під якимось гіпнозом нечиста сила.

Точнісінько так в Україні ми проти корупції боремося з усієї сили, поки нечиста сила не приведе нас у зовсім дикі місця, де зливаються партії з нашим простим чемним народом, що все хоче вийти з себе.

Це — все одно, що виходити з гробу! Діло досить безплідне, але цілком реальне. Десь у 1960 році в Лютій на Великоберезнянщині померла в Ганни М. невістка Оля. Потім щовечора і пізно вночі дух померлої приходив крізь зачинені двері й колисав у колисці меншу дворічну Аллу, а старша Надя міцно спала разом із Ганною М. у ліжку. Перші кілька вечорів жінка радувалася від її приходу, а дворічна Алла деколи казала:

—  Бабо, мама мене лоскоче… Смішно, але руки в неї холодні.

— Тихо спи! — відказувала бабуся. Але через кілька днів до неї прилинув якийсь страх, і вона поскаржилася священикові. Він рекомендував їй молитися і запевнив, що через сорок днів Оля більше не прийде, бо, мовляв, душа йде після такого періоду на тимчасовий суд, і їй буде призначене місце перебування між духами.

Так воно сталося — мати більше не приходила до своїх дітей і не торкалася холодними руками.

Десь у 1910 році в Дубриничах сталася страхітлива подія загибелі зі страху легіня. Хлопці вулиці Берег любили йти на вичурки-вечорниці, де дівчата пряли повісма на нитки, а потім ткали з них полотно. Одного разу два приятелі засперечалися, хто скоріше прийде з верхнього кінця вулиці в нижній. Василь городами легко дійшов, а Михайло побачив, що з річки йде вбрід якась жінка в чорному. Він вирішив, мовби чесний міліціонер, почекати і дізнатись, яка то бестія так пізно серед ночі йде з села  на Берег, перебрівши дві річки — Уж і Лютянку? Михайло поклонився: “Добрий вечір!..” Потім другий раз. Третій. А привид мовчить і все тут…

Михайло придивився і впізнав померлу сусідку, яка йшла додому, де лишила при житті малу дитину. Легінь від страху через тиждень помер.

Як і багато інших людей, які побачили привид комунізму, щиро з ним поздоровкалися, а він нічого так і не відповів. Залишив у душі смуток, невпевненість, які ще більше посилюються від того, що постійно бачиш, як чорти борються з корупцією, яку самі й породили.

Та цього я вголос не кажу.

Най це буде між нами.

Бо сьогодні ми не чорти, а святі та Божі. А завтра, коли кудись виберуть, теж на чорта станемо схожі…

Василь Зубач.


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 + one =