ЙОМУ

Нещодавно довелось стати свідком розмови двох чарівних молодих панянок, років 20-25. Дівчата сиділи за сусіднім столиком в кав’ярні готелю «Ужгород», попивали капучіно та мило бесідували на досить пікантну тему.
купала
Одна з них емоційно говорила: «Смішна ти, Аліна. Що означає не любиш, він підстаркуватий? Тобі хіба не набридло носити дешеві панчохи та  їздити в переповнених автобусах? Так, дивись, і найкращі роки промайнуть. Ну, вийдеш ти заміж за молодого. Будете разом важко працювати над зростанням  сімейного благополуччя. Робота, кухня, прання, прибирання, пелюшки, діточки, безсонні ночі… Не помітиш, як пройде вся молодість, найкращі роки життя. І що в результаті? Ти навіть не встигнеш достатньо насолодитися та порадіти досягнутому.
Років в сорок з хвостиком у твого благовірного, тепер уже  статечного, заможного та з певним соціальним статусом, наступить вікова криза, гормональний злам  і він спробує «заскочити в останній вагон».
Інша ж, зухвала, молода і менш принципова, не стане гаяти час. Все, що ти здобуватимеш роками, коханням, відданістю і важкою працею, вона отримає  одразу, подарувавши тепер уже не твоєму, підстаркуватому  чоловікові ілюзію молодості, «парубоцької» сили, значимості.
Діти, що підросли, через пару років розлетяться, хто вчитись, хто власне життя будувати. А ти залишишся одна зі своїм скромним, фінансово обмеженим і не дуже яскравим буттям. Якийсь час радітимеш одруженим коханцям, згодом – внукам. Години летітимуть, як хвилини. А там не за горами  старість, немічність, хвороби і  тягуча самотність.
Твоя ж щаслива суперниця насолоджуватиметься життям, свободою у виборі, яку дають гроші і статус та владою над старіючим чоловіком, котрий  трепетно оберігатиме нові стосунки і понад усе боятиметься втратити   молоду дружину, а з нею і «лице». Певний час він себе відчуватиме «на коні» та тішитиметься  власній  «біологічній» молодості. А потім різко наступить старість, яка змусить його закривати очі на коханців дружини та триматись за видимість стосунків, рятуючись від перспективи залишитись одиноким.
Хто буде у виграшній позиції? Звичайно, молода  дівчина, необтяжена властивими тобі моральними чеснотами, яка скористалась нагодою та вийшла заміж за  підстаркуватого чоловіка, котрий, проте, вже встиг «реалізувати себе». Усе її життя – із смаком і «при чоловікові» 🙂 »

Аліна ж у відповідь невпевнено почала розповідати про справжнє кохання, про те, що матеріальні статки для неї не основне, про відчуття фізичної відрази до немолодого залицяльника і про чимало пар, що люблять одне одного, які пройшли разом, рука в руку, через усе життя.
Її подруга розсміялась на те, та запропонувала назвати, хоч одну із відомих їй «щасливих» сімей без зрад з тієї чи іншої сторони, а то й з обох.

Не знаю, чим закінчилась бесіда дівчат. Я  допила свою каву, залишила дріб’язок на столику  та вийшла назустріч зимовому холоду. Втягнула ніздрями свіже морозне повітря. Далі чомусь закортіло закинути голову доверху, на зустріч  сірому низькому небу. Я посміхалась лапатому пуху, котрий кружляв  у неймовірному танку, м’яко опускався  на обличчя, танув, приємно освіжаючи шкіру. Під ногами потріскував  казковою мелодією сніжок . На душі стало затишно, радісно. Думками я була з тобою.

Кажуть у житті нічого не трапляється випадково. Все, що ми отримуємо є наслідком наших дій з минулого. Одного сонячного дня у моєму житті з’явився ти. Не знаю, чим я заслужила такий дарунок долі. Можливо, тим, що не була така розсудлива і практична, як сучасні молоді дівчата з кав’ярні, ніколи не прагнула вирішити свої матеріальні проблеми  за рахунок чоловіків, вдалого заміжжя тощо. Жила почуттями та керувалась лише серцем, ідеалами радянського виховання.

Перше кохання, заміжжя, дитина, спільні проблеми, цілі, маленькі щоденні перемоги, поступове зростання статків, взаємне підняття по кар’єрних та  соціальних сходинках…
Недарма побутує думка: коли прагнеш по-справжньому пізнати людину, дай їй трохи грошей та влади. Хтось проходить випробування, хтось ні. Усе стає явним –  майже як у бесіді  двох вищезгаданих молодих леді. І тоді ти починаєш «розпинатися між небом і землею», живеш сьогоднішнім днем, постійно шукаєш якісь справи, зайняття, занурюєшся повністю у роботу, аби тільки думки не поглинала безвихідь і очікування неминучого кінця…

Та все ж, доля милостива до нас .

Однієї миті, несподівано, у моєму житті з’явився ти…

Звичайний день, звичайна домовленість про ділову зустріч. Ніколи тебе не бачила, та чомусь одразу пізнаю у чоловікові в білосніжній сорочці, що стоїть обіч дороги  і  привітно мені посміхається.

Тоді ти сказав, що уже знайомий зі мною заочно, давно є шанувальником одного із місцевих інтернет-сайтів, де я веду блог. Певний період мої пости ти оминав увагою. Та одного разу погляд зачепився за назву. То був спогад про тата. Потім ти неодноразово повертався до рядків, які резонували із власними спогадами про дитинство та вразили твою душу щирістю, красою і незвичною формою викладу…

Коротке знайомство, коротка ділова розмова. Ніщо мені не підказало: це – він.

Через декілька місяців – заплановані зустрічі, спільні проекти, спільні інтереси, спільні захоплення. Згодом, розуміння з півслова. Взаємна підтримка. Відчуття потреби в спілкуванні, бачити один одного, чути один одного. Просто знати, що ми десь тут, поряд.  Розум воліє не помічати, а серце стиха підступно шепоче: це воно – кохання.

Ти уникав друзів, не відповідав на їх дзвінки. Це була твоя пристрасть, твої почуття, в котрих  нікому не дозволяв копирсатись.  Прагнув зустрічі зі мною: хоч декілька хвилин, хоч одну мить. Душа краялась, шукала схованки та розради.

Ти волів блукати містом до пізньої ночі, відтягуючи момент повернення додому. Там  була вона, давно уже зовсім чужа жінка.

Ти замикався в окремій кімнаті, спав на підлозі. Аби подалі від тієї жінки. Аби  тримати в стальних лещатах, наростаючий сніговою лавиною, негатив щодо неї. Тебе дратував її голос, її зовнішність, її вчинки. Розуміючи, що так далі не можна, одного дня ти пішов із дому, щоб більше ніколи туди не повернутись.

Ти йшов у нікуди, залишивши все, що було раніше, там у минулому. Ти не знав, куди йдеш, не знав, для чого йдеш, не знав, що тебе чекає попереду. Ти просто не вмів лицемірити, існувати подвійним життям. Тому усе волів почати з нуля, на  випаленому дотла ґрунті почуттів власної душі, без будь-яких даремних сподівань.

Небо навколо нас ставало все важчим і важчим, набухало грозою та воліло щомиті розірватись гуркотом грому і розрядами блискавок.  Здавалося, досить зустрітися поглядами, посмішками, протягнути один одному руки, торкнутись долонями, переплестись пальцями… І все, світ зникне… залишимось лише ми, двоє.

Та мені не вистачало твоєї сміливості, рішучості. Я знала, що поряд уже нічого не має, те що було позаду, здавалось несправжнім, книжковим, епізодом з чужого життя, але зробити крок в перед не наважувалась…

Кадри спогадів змінювали один одного в моїх думках.

…Лікарня. Ти  постійно поряд. Тримаєш за руку. Пізніше зізнаєшся, що думав тоді: «А якщо вона стане калікою? Чи готовий я залишатись поряд? Так звичайно! За будь-яких обставин, за будь-яких умов» …

Далі пізня київська осінь. Я спускаюся трапом літака. Літня кофтина, короткі штанці та босоніжки слабо захищають від пронизливого холодного мокрого вітру. Моторошно від самої думки, що попереду  тривала дорога з Борисполя на залізничний вокзал, декілька годин очікування потягу та ніч у металічному неопалюваному вагоні.

У залі аеропорту ловлю на собі чиїсь погляд, щасливу посмішку. Від несподіванки вклякаю на місці: ти, кличучи мене, махаєш рукою, у якій затиснуті куртка та черевички, поряд в очікуванні стоїть твій тато. Чи міг ти байдуже залишатись у далекому Ужгороді та дозволити, щоб я самотньо мерзла у чужому Києві?..

Сьогодні у нас особливий день. Ми йшли до нього довго, подолали важкий, здавалось – нескінченний шлях…
Інна Конар,

Закарпаття онлайн.Блоги
19 лютого 2012р.


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 − ten =