…Снилося, що беру участь на Олімпіаді, яка проходить в Італії, в бігу на 5000 метрів. Місто нове. Я десь, як розгублений хуторянин у Києві, заблудився і ніяк не встигав на старт попереднього забігу. Нарешті таки чудом устиг, і від великого щастя… прокинувся.
«Спорт — свята і велика справа», — подумав і зробив ранковий забіг через смітники Ужгорода, намагаючись продукувати в собі святість процесу.
От і футбол. Чим не диво? Але чиновники пішли на проведення “ЄВРО-2012», поклали на рахунки свої «відкати», а які подальші чемпіонати, турніри буде на цих спортивних гігантах у Львові, Києві, Донецьку робити світ? Та ніяких. На масовий спорт, скажімо, в столиці мазохізму Львові жовто-синій «болт» забили, люди живуть ніби останній день, тільки й чуєш «дупа», «грати» (не в понятті спортивних ігор), все ніби повите масною плівкою прагнення до наживи, прикрите запахом ритуальних страв від перманентних свят. Словом, «капєц»!
Під ці думки про «ігри» побачив роботу Лариси Бровді з Мукачева «ЄВРО-2012». Дві перехрещені жінки. Утворюють собою своєрідний хрест на спорті й сексі.
Все нецікаво. Все «вигране». Голі «попи» на тлі Європи.
Хто б пішов «на благо народу» на такі розтрати там, на європейських теренах? Та ніхто! Тим ми і відрізняємося. Народу ще нема. Є чиновники. Сидять чуваки багато. Не там де треба — в кабінетах. Переїдають. Їжа не перетравлюється. В крові превалюють калові маси. Вони справляють вплив на роботу головного мозку. Частину гною в процесі активної роботи вдається вилити на народ, а інше лишається в собі. Погано їм весь час почувається. Погань несуть Україні. Ніхто не прибирає козлодоїв, бо всі такі. Поєднані гноєм. Гнойовики! Віддаляються врешті-решт від народу на великі пенсії. Калу на люд уже не потрібно виливати, в організмі його стрімко більшає — зразу непомітно вмирають. Бомкають церкви. Реквієм по них, чи по нашому походу в Європу? Хто підкаже? Хіба Лариса Бровді!
Хоч вона завжди готова до бою і походу. Народилася в 1939-му в туркменському місті Ашхабад біля підніжжя гірського Копетдагу, а з 1945-го проживає в Закарпатті в зоні то рубля, то гривни, на порозі євро. То з останніми, то без них. Як усі. Від меркантильного просто-таки втекла в Ужгородське училище прикладного мистецтва, де в 1956-1961 роках учителями за фахом були знамениті Ф.Манайло, В.Свида, А.Шепа, І.Гарапко. 1967 — член Спілки художників України. 1972 — лауреат обласної премії ім.. Д.Вакарова, а в 1996-му ще й лауреат обласної премії ім. Й.Бокшая та А.Ерделі в галузі образотворчого мистецтва. Працює в галузі живопису та тематичного гобелену. Першу персональну виставку мала в 1967 році в Берегові, відтак пішли інші — в Ужгороді, Мукачеві, угорських Мішкольціі й Токаї. Остання «персоналка» пройшла три роки тому в рідному місті над Латорицею.
В її роботах поєднуються три начала — незвичність, високий професіоналізм, вражаючий колір. Цим вона завше влучає в «десятку». Тому такі психологічні й глибокі її роботи «Первісток» (2008), «Ліжник» (2007), «Веселе місто» (2003). А «Святковий день» немовби показує згаданого національного людиноподібного чиновника у вигляді сечового відростка, який тупо бовваніє у просторі і хоче якось запліднити його фрикціями свого головоногого тіла. А проста баба мудра хоча б тим, що відвернулася від «козлів» і гонить собі пасти кози («Весна», 2010). Приємно подивитися, що на всі маразми наші люди реагують з адекватною толерантністю — не бунтують, вичікують і цілеспрямовано п’ють, підтримуючи національного виробника («Одинокий», «Червоне вино»), а збоку застиг одинокий ангел, похилившись від запахів застіль («Ангел», 2011). Хоча є, Бога ’му, і любов на цьому світі, вона лірично втілилася від чарівного пензля Лариси Бровді в творах високого звучання «Зустріч під дощем» (2012), «Двоє» (2011), «Під стріхою» (2007).
Так ми і хочемо, та чомусь не завжди можемо, піти з пані Ларисою і велику загальнонаціональну любов, яка і є невтоленною і невтіленою поки що національною ідеєю. А за «бугром» її, тямовиту мукачівку від Копетдагу, чомусь розуміють. Роботи з успіхом експонувалися в США, Бельгії, Румунії, Угорщині, Словаччині.
Давайте ж підемо струнким кроком у Любов. Пора!
Це далеко не те, що давати «грати» свою «попу» всім підряд. Та ще й на тлі Європи…
Василь ЗУБАЧ.
