Бійці-художники із Закарпаття

БРОВДІ 2Майбутні класики робили пістолети з… олівців. Аби не програти на строкатому полі життя

Зустрічі наші в Мукачеві зі скульптором та майстром примхливого, але в основному вдатного, пензля Іваном Бровді стали традиційними. Бо він ще й боксер. Спільна прихильність до цього спортивного мазохізму теж об’єднала нас, а не тільки чарка й хороша ковбаса, що ніколи не виводяться в оселі доброго, схожого на скандинавського гнома, мукачівця. Тепер він готувався до виставки в рідному, як подзвін струмочка в селі Онок, Виноградові. Показує нові роботи до неї, вчинені на місцевому тамтешньому матеріалі — «Спокій», «Килимарниця», «Палац Перені», «Каплиця святої Цецилії».

—Тему, композицію немовби знайшов, — коментує створене Іван Васильович, — та й фантазією все немовби непогано об’єднав.

Погоджуюся. І не лише з-за ковбаси. Класика — то є класика. А якщо ще й жива, яка грає навіть на матеріалі з минулого свіжими барвами теперішнього життя — то це взагалі диво.

Народний художник України починає поринати в думки про Виноградово — багатюще за історією і цікаве в багатьох відношеннях місто. Скажімо, Імре Ревес, угорський і закарпатський художник, проживав у Севлюші біля стадіону. Похований тут. Він був учнем великого Міхая Мункачі, котрий  патріотично взяв псевдонімом своїм місто над Латорицею. В свою чергу, Ерделі й Бокшай були учнями Ревеса. Неодноразово потім Ерделі відвідував у Виноградові свого товариша — директора дитячого будинку Василя Тара. Зачинатель Закарпатської школи живопису постійно наїжджав до нього, жив і працював творчо на Тисі, в парках, кучерявих тінистих сквериках. А син Бокшая — Йосип — оженився на виноградівці. Тож і Йосип Йосипович приїжджав до сватів. Так це місто створило момент спільноти для двох корифеїв крайового малярства.

—Сонячний цей край дивовижно сприяв творчості, — говорить народний художник України Бровді. — Скажімо, Кутлан із Фанчикова негадано для багатьох вступив і закінчив Ленінградську академію мистецтв. Я з ним виставлявся в тому ж рідному Виноградові. Радий, що Бокшай і Ерделі вчилися у Ревеса, а я потім — у них, завдяки чому створився ланцюжок творчих поколінь, барвисті живі творчі взаємозв’язки. Вони гарно змальовують перед власними очима час від барона Перені й до сьогоднішнього дня — велетенський і об’ємний час-кристал. І нічого, що в цілковитій бідності помер у 1945 році Ревес, за його катафалком ішов один пес. Він — у нашій вдячній пам’яті. В іншому винна куртизанка-історія. Мені більше в пам’ятку, як я маленький прикипів до вітрини парфумерного магазину в Севлюші і ненаситно милувався рекламою виробів. Думаю, що її міг створити тоді на такому пронизливому рівні досконалості тільки Ревес…

—До середньої школи ходив я у Великі Ком’яти, — продовжував І.Бровді, — бо в Оноку було тільки сім класів. Чотири кілометри туди, стільки ж — у зворотному напрямі. Взимку переважно путь пролягав у снігу до пояса. Заважали вовки. В ранковій темряві якось побачив два вогники. Вітер віяв від звіра — то в цьому випадку, за порадою мамки, треба було просто затаїтися, поки сіроманець не піде. Так і сталося… А після зимових пригод не так у школу хотілось, як лежати в житі на спині й дивитися на лет жайворонків. Так і провалився, не пройшов на другий рік. Мамі розповіла про це в Оноку сестра-вчителька. В страху заліз на яблуню, щоб не відшмагали. Прохання не допомагали. Сидів твердо. «Мамо, — нарешті здогадався, — будете бити — то на шахти в Донбас із хлопцями піду…» — «Злізай додолу, — пом’якшала мати, — не йди на Донбас, якось воно вляжеться.» Так я потім вступив до училища.

Художня творчість була поєднана весь час зі спортом. Ще у Великих Ком’ятах Іван Бровді та Василь Данко з Онока  грали з учителями на першість області. В грі з Ільницьким «Шахтарем» автором двох голів став швидкий, наче блискавка, Іванко.  Його відтак на руках несли до Шимона в закусочну. Мамка після важкого похмілля заборонила футбол. Але потім змирилася, коли бачила загальну повагу до свого малого — за ним навіть «бобика» присилали, як за великим начальником. А болільники дали за блискавичність рухів заслужене прізвисько Іскра. Може, й не з нього загорілося полум’я крайового футбольного руху, але багатьом старожилам запам’ятався лівий нападаючий під номером 11.

В Ужгороді, в училищі декоративно-прикладного мистецтва, мріяли чимшвидше прилучитися до класиків за славою та вміннями, а водночас витримували звичайну боротьбу за існування. І не за Леніним — за Дарвіном. Крізь струнку закарпатську радянську молодь проглядали не лише самовіддані патріоти, а й звичайні самці з дикого «вчора», які хотіли притлумити слабшого, домінувати так, як це все велося в живій дикій природі.  В Ужгороді гніздувалися два подібні найсильніші угрупування — м’ясокомбінатівські та аеропортівські. Першокурсниками жили вони на Радванці, йшли туди на зорі студентської юності з третьокурсником Іваном Бурчом, співали радісно, мріяли про лірику різну. А тут Бурча врізала на набережній радванська шпана, тільки юшка лицем потекла.

—Щоб звуку вашого більше не чули, — наказали молодшим.

Наступного дня пішли п’ятнадцятеро в секцію боксу до знаного тренера на прізвисько Додо — Дезидерія Дезидерійовича Боніславського.

Поступово Іван Васильович витанцювався в чемпіона області серед юнаків, а затим і дорослих. На третій рік уже мріяв, щоб на нього напали. Але бажаючих вже не було. Мама лише дивилася на постійні синяки і зітхала: «Футбол усе-таки ліпше…»  Поруч із навчанням малярству і скульптурі, постійно проходили «стрілки»-битви то в районі м’ясокомбінату, то  на виноградниках Червениці, де тепер на полях, политих кров’ю боксерів, стоять вілли можновладців і крадіїв, а також чесних фрезерувальників і токарів з місцевих підприємств. На «стрілках» просто ураганом був важковаговик-боксер Вереш з району м’ясокомбінату. Поряд із творчими роботами однокурсників милувалися всі красивими фінками, які виготовляли для всіх двоє грузинів з Батумі Корідзе і Берьозін. А з товстих грифельних олівців, про всяк випадок, виготовили всі «для праці й оборони» самопальні пістолети. Одного разу виїхала з міста над Ужем збірна області з боксу і штанги в Іршаву. Змагання з місцевими атлетами проходили в районному будинку культури. Ринг розміщувався на сцені. Ужгородці вигравали всі бої, але іршавчани чекали на родзинку — у важкій вазі проти «урагану» Вереша мав вийти сам брат Кротона — Іван, відомий боксер, гроза й слава Білок та й усієї Іршавщини. Після перших же вдарів Вереша знаменитий боксер рве собою канати і падає в публіку. Блиснули в залі ножі й кастети, пролунав дикий рев, не схожий на гімн Духновича. Тоді Боніславський, вічний миротворець, поставив усіх боксерів на рингу в два ряди і наказав: «Бийте всіх! Стоїмо до останнього!» Хвиля так і не піднялася. Занадто вже рішучою виглядала ужгородська боксерська рать.

—Чи не в цьому сенс життя, — розмірковує вже тепер старий боксер Бровді, — щоб дійшов до фінішу і мав згадати щось таке, яке б підтримало і повело в нове незвідане?

—І Фірцака-Кротона я знав, — продовжує скульптор. — У буфет він зайшов, де купчилися проїжджі шофери. Сів за стіл. Буфетник поніс йому чарку. Водії висловили невдоволення. Він узяв обох за загривки, виніс на ганок, стукнув лобами і кинув у пилюку.

…На виставці Івана Бровді у Виноградові на початку червня, коли ви вийдете із залу — то від великого враження самі впадете на землю і засмієтеся від щастя.

Василь ЗУБАЧ.

На знімках — останні роботи І.В.Бровді.

вино 1 Вино вино 2


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 − six =