Батько закарпатського поета плював у обличчя Брєжнєву

Громовий«ВИГНАННИЦЯ ДУША» – ЦЕ ЗНОВУ ПРО УКРАЇНУ…

І говорить це слово українець радянського часу, котрий жив у імперії Рад, був цьому деколи рад, а інколи не дуже: москалі прокляті не давали відчуття рідної хати. Повного! І не так матеріального, як правдиво історичного… Але «українськість» пульсувала в його жилах. З допомогою чарівника-телевізора він сердито плював час від часу у скляне екранне лице Брежнєва. Останньому від цього було ні жарко ні холодно, а Григорій Громовий отримував якусь моральну сатисфакцію.

Багато з поетів радянського часу, які не влізли мудро в партійну обойму головастих членів Спілки письменників Радянського Союзу, робили щось подібне, їх відстежувала радянська охранка і давала деколи прочухана. Григорія Павловича з Очакова Миколаївської області Бог від переслідувань милував. Та й добре! Він непоквапливо виховав сина-художника Олександра, котрий наразі живе в Закарпатті, переймається його болями і виправляє останні з допомогою пензля. На шлях виправлення Закарпаття деколи стає, а деколи знову встромлюється, мов щука, в озеро корупції, розпусти і наркотичного кайфу від зайвих грошей, адресованих Сатаною для найхитріших «жуків» і «жучок».
Отже, син Олександр Громовий – митець, історик і вже на клітинному рівні справжній закарпатець за чеснотами своїми – видав (на жаль, по смерті вітця) збірник його віршів «Вигнанниця душа». (Поезії-думи. – «Карпатська вежа». – Ужгород, 2013). Сподобив сторінки поетичної збірки, що засвідчило генетичну спадкоємність родинної гілки Громових, той же О. Громовий. Уже на обкладинці використана його робота «Батьківська хата» 1993 року. На різних сторінках, в основному в кольорі, інші твори сина чудового українського поета – «Повернення Іоанна», «Зупинись», «Вранішня птаха», «Золоте яблуко древнього ідола», «Тепла осінь», «Ніч сонячного бика», «Місячна ніч», «Простір і час», «Вознесіння». А власне поета репрезентують три текстові розділи ошатної збірки славного видавництва «Карпатська вежа» – «Вигнанниця», «Історії тривала… мить», «Стражі моря». З них яскраво бачимо, що творчість Григорія Павловича Громового – живого пристрасного поета з Очаківського району на приморській Миколаївщині – в її першому представленні вітчизняному читачеві є фактично відкриттям для України. Чому? Адже, зауважить національний скептик, тих поетів ленінське фінансування художньої творчості утворило на наших національних теренах стільки, скільки й собак недорізаних.
В тому то й річ, що – «як собак». А людей серед них часто-густо – катма. Тому й душа людська серед сили-силенної «творців» стала дефіцитом через прикру жагу маси недолугих жевжиків з поміччю творчості досягти насамперед матеріальних статків. Через те в різний час справжнім відкриттям стали, – а відтак поставили їх ув осібний ряд серед функціональних поетів, – інші, просто душевні хлопці. Скажімо, Василь Симоненко з Черкас. Або Борис Нечерда з Одеси, Микола Тимчак із Рівного. А зараз і цю ось миколаївську ЛЮДИНУ. Тому йдіть за світлою «Вигнанницею душею» Г.Громового, а не за сиренним покликом того пустого потягу, що приведе рано чи пізно до душевної пустки – жадоби і нездорового замилування кількістю збіжжя в коморі, м’яса в діжках, грошей на рахунках.
Словом, книга адресована всім тим, хто не вмер при житті.
Непересічні й цікаві епічні твори нашого автора історичного та історико-краєзнавчого планів – «Остання ніч Кочубея», «Ольвія», «Пилип Орлик», «Гетьман, Богом даний», «Сріблястий лох», «Іван Мазепа». В них не поетизується на примітивному рівні відома вихолощена хронологія, не збиваються в отари рим різні події, а, навпаки, витворюються живі згустки емоцій давнього часу, а ще зринає водночас на них погляд нашого сучасника, котрий незримо і ненав’язливо присутній і тут, і поряд зі своїми предками.
В окремий розділ «Вигнанниця» поєднуються вірші з циклу ліричних медитацій з лейтмотивом, який стосується осмислення ліричним героєм свого місця на цій неповторній землі. Як пишеться-записується Г.Громовим у одному з творів розділу:
О, не здіймайся на котурнах слави:
Прийдешність фальшу не лишить і йоти,
І зрадить втіха – зрадниця лукава…
–    Хто ти?
А дивно завершує збірку Григорія Громового «Вигнанниця душа» віночок щирої лірики «Стражі моря». За смислом, цими стражами є скелі на березі. А, насправді, напевно, це думи великого поета, котрого вже нема поряд із нами, але від поринання в стихію чистої творчості оживає його світле єство і йде з нами ловити рибу наших тимчасових суєтних успіхів, додаючи і до цього процесу зцілющого світла. Його так деколи не вистачає нам у наших суєтних ділах і помислах.
Під впливом прочитаного написав поезію «Батько і син», яким і завершу цю замальовку:
Є душа у саду життєвім,
Коли бачиш у ньому сад:
Там Григорій на часу коневі,
А за ним – його син Олександр.
Котять яблука в ноги дерева,
Сиплють срібло в кишені – зірки,
А вони, відчуваючи кревність,
Споглядають, як вікна, віки…
Ті на них накладали лапу
І ловили їхні зівки,
Потім річка лягла на мапу
Тих морів, що пролили дівки…
Батько й син ніби все зрозуміли
І, як птиці, до нас принесли –
Їх почують деколи в віллах,
Мов крізь вату дихання весни.
А весна усе ж є – велика! –
І життя в ній, неначе сад –
А у ньому я бачу лики:
Ось Григорій… А ось Олександр…
Василь ЗУБАЧ


Loading...

Comments:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fourteen + twelve =